Росія піде на нас війною не тому, що ми її спровокуємо, а тому, що Росія хоче війни”, – пише автор польського порталу Jagiellonia Цезарій Криштопа (Cezary Krysztopa). – Звісно, я не можу знати, чи приречені ми на військовий сценарій. Я не знаю, чи буде він нагадувати те, що відбувається на сході України, чи виллється в ядерну пожежу”.
Однак сценарій того чи іншого варіанту атаки Росії на Польщу здається мені, на жаль, ймовірним. Насправді, не має значення, як ми будемо діяти. Росія (хоча думка, ніби ми для неї – порох під ногами, є хибною) керується не локальними антипатіями, образами чи провокаціями. Це все – лише привід для чергових агресивних кроків. Москва орієнтується на стратегічну мету, прагнучи хоча б частково повернути собі міць Радянського Союзу, «ближнім зарубіжжям» якого нам довелося, на жаль, побувати.
Можливо, це лише уявна мета, фата моргана, розрахована на російське суспільство для відвернення його уваги від деградації російської держави, падіння доходів від продажу сировини, відсутності модернізації промисловості, патологічних злиднів і злодійства еліти. Для нас це не має значення: машина запущена. І навіть якщо вона рухатиметься лише за інерцією – ми, на жаль, лежимо на її курсі. Росія вже зрозуміла, що на Заході їй дісталися опоненти, які не дотягують до звання лідерів. На усвідомлення цього у неї було 20 років. Вона зрозуміла: щоб тримати в страху Європу, не потрібна армія Радянського Союзу, досить однієї рішучості. А от західним політикам такої рішучості бракує.
На очах Заходу, що реагує лише словами, Росія вже проковтнула Чечню, частина Грузії, частину України, збила малайзійський літак і, не виключено, приклала руку до смоленської катастрофи. І що? Де був Європейський Союз? Де було НАТО?
Хтось може сказати: росіяни не порушували кордони Альянсу. Неправда. І у випадку з літаком Malaysia Airlines, і в результаті смоленської катастрофи загинули громадяни країн – членів НАТО. А у другому випадку – і натівські військові також. Однак потрясіння швидко минуло і ми живемо далі, ніби нічого не сталося.
Росія переступає чергові «червоні лінії», не звертаючи уваги на санкції чи на грізно насуплені заходом брови. Чому б їй не піти далі? Не сьогодні, не завтра, але, можливо, післязавтра? Тим паче, що машину, яку вона привела в дію, складно (якщо не неможливо) зупинити. Пересічний росіянин, який почувався приниженим після розвалу СРСР, зараз зачув запах крові.
Путін оживив демонів російського імперіалізму, який воліє ходити босим і голодним, але змусити всіх (ну, бодай невеличкі сусідні країни) боятися. Російський президент також привів у дію останній ресурс російської економіки: військову промисловість. На тлі зниження доходів від продажу енергоресурсів вона зможе ще певний час тримати країну на плаву, підмінюючи собою реформи, які слід було провести 20, 15 і 10 років тому, але займатися ними вже пізно. Машина запущена. З чого їй тепер гальмувати?
Звичайно, НАТО теж може виявитися таким рішучим, що Росія зупиниться на його кордоні, але чи готові ми задовольнитися оцим «може»? А якщо цього (і воно видається мені досить ймовірним) не відбудеться?
Кажуть, американці вимагають від нас здатності самостійно тримати оборону протягом трьох місяців. А генерал Скшипчак заявив, що росіяни можуть дійти до Варшави за три дні. (Вальдемар Скшипчак, Waldemar Henryk Skrzypczak, у 2006-2009 рр. командував сухопутними військами Польщі. Подав у відставку на знак протесту проти методів управління ЗС міністерством національної оборони. В 2011-у – радник міністра, у 2012-2013 рр. – заступник держсекретаря міністерства оборони – Ред.).
Диспропорція занадто велика. І то лишень в ситуації конвенційної війни. Але я слабко уявляю собі Бундесвер, що захищає нас від калмицьких варварів. Тим більше, горезвісна П’ята стаття Вашингтонського договору, що говорить про допомогу членам НАТО в разі нападу на них, не уточнює: в чому саме полягає така допомога? Коли саме вона повинна прийти? А якщо ми отримаємо від наших вірних союзників те ж, що українці – ковдри і ліхтарики? А якщо допомога прийде через «російський місяць»?
Останньо мені часто трапляються думки, що зводяться до одного: «Не провокувати Росію». Себто, не писати позитивно про воюючу Україну, не підтримувати її на міжнародній арені, в жодному разі не надавати їй зброї. І це нібито стане доказом нашого прагматизму і реальної політики. Нічого подібного! Москва, приймаючи рішення про напад на Польщу, не буде керуватися такими дрібницями. Звичайно, вона може вважати їх приводом, але навіть якщо таких зачіпок в її розпорядженні не виявиться, вона знайде собі інші.
Ми також можемо зробити щось інше. Ми можемо зупинити Росію. І в цьому плані нас не можна назвати абсолютно беззубими. Ми можемо допомагати Україні, яка до сих пір здатна тримати Москву далеко від наших кордонів. Ми можемо використовувати наші зв’язки з Європейським Союзом, щоб домагатися посилення санкцій і створювати коаліцію навколо держав, які стануть противагою Німеччині. Наприклад, Великої Британії. Ми можемо голосно заявляти на різних майданчиках про нашу підтримку Києва, що, як ми вже переконалися, підтримує моральний дух українців. І, нарешті, не варто відмовлятися від продажу або, можливо, безплатної передачі зброї, яка лежить у нас на складах, і яку ми збираємося замінити новими моделями закордонного чи вітчизняного виробництва.
У себе нам також варто зайнятися посиленням оборонного потенціалу. В першу чергу провести чистки в органах, відповідальних за армійські закупівлі. Яким глибоким стало це болото, можна побачити на прикладі тендеру з покупки підводних човнів і в цілому закупівель для флоту. Де в число пріоритетів внесли придбання мінних тральщиків (як вони захистять нас від десанту? Росіяни стануть закидати нас мінами?). І корабля логістичної підтримки з танкером. А коли ми плануємо будувати кораблі, які здатні битися?
Нам потрібно збільшити чисельність професійної армії. Складно сказати – наскільки. Бо жоден з розумників, яким я ставив це питання, не зміг мені відповісти. Ті збройні сили, які ми зараз маємо, здатні лише насилу захистити ділянку площею 200 х 200 кілометрів. Це повинна бути армія рядових і сержантів, а не генералів і полковників. Їй потрібна зброя.
Боюся, що при її закупівлі ми не можемо орієнтуватися на перспективу в 20 років, це вже недозволена розкіш, про це потрібно було думати 10 років тому. Зараз нас повинна цікавити максимум п’ятирічна перспектива. Можливо, робити ставку на інноваційну техніку слід тільки в контексті підтримки власної промисловості. В іншому випадку краще вибрати навіть вже вживане озброєння, але яке добре зарекомендувало себе. І купувати велику його кількість.
Нам також потрібна територіальна оборона, яка зробить потенційну окупацію складнішою. У нас є база: воєнізовані організації, скаути, мисливці, власники зброї.
І, нарешті, найменш ймовірний варіант, яким би фантастичним він не здавалося – нам слід подумати про власну ядерну зброю. Можливо, в рамках натівської програми Nuclear Sharing – раз від неї відмовляються німці, – в результаті чого залишиться трохи «безгоспної» зброї.
(Nuclear Sharing, “Ядерний обмін”, – концепція в політиці ядерного стримування НАТО, яка включає в себе країни – члени Альянсу без власної ядерної зброї, але за участю яких проводяться консультації і приймаються спільні рішення щодо політики ядерної зброї, які підтримують технічне обладнання, необхідне для застосування ядерної зброї і зберігають її на своїй території– Ред.).
А, можливо, слід спробувати створити ядерну зброю своїми силами, користуючись власною ядерною енергетикою. Технології виготовлення засобів доставки цієї зброї є в Україні, з якою, гадаю, можна домовитися, що стане додатковим бонусом нашої підтримки цієї країни.
Ми не володіємо необмеженими можливостями, але це не означає, що ми нічого не можемо зробити. Можемо. Чи дасть це нам гарантії безпеки? Ні. Але збільшить шанси на виживання.
Джерело матеріалів: http://ariev.info/?p=1629#more-1629
