Мій шлях лежить із Києва в Зайцеве, селище в Донецькій області під окупованою Горлівкою на лінії зіткнення з противником. Через чотири місяці після демобілізації я повертаюся в АТО вже як цивільна людина, але з камуфляжем у рюкзаку. Я їду до людей, яких добре знаю і які виконують одну з найважливіших функцій в армії - це парамедики.
На вокзалі мене зустрічає Юра - позивний Айболить Проїжджаючи КПП, що відокремлюють українську територію від сірої зони, бачимо великі черги і в ту, і в іншу сторону. Звернув увагу, що люди все в однакових білих картонних кепках-козирках. Питаю - звідки? "Наші видають", - говорить Юра. А ще воду.
І ось ми на місці - база парамедичної служби АСАП Реском під назвою "Логістичний центр". Табір розташований поруч з логістичним центром "Зайцеве" в декількох кілометрах від сепаратистських позицій. Це невеликий ринок, де організована торгівля продуктами харчування для жителів "сірої зони" та окупованих територій. Ціни значно нижче (на 30-40%) ніж, наприклад, в Горлівці. У ходу і рублі, і гривні. Контролює в'їзд і виїзд прикордонники і фіскальна служба.
База, усвідомлено розташована на височині в зоні видимості, в тому числі, супротивної сторони, демонструє свою цивільну приналежність і гуманітарну місію. Незважаючи на це в сторону центру регулярно долітають ворожі обстріли. Найближчі місця попадання мін і снарядів - 150-200 метрів.
Керівник ротації зараз Таня (Ромашка). Вона визначає, які екіпажі, куди і коли виїжджають, координує дії бази АСАП "Логістика" з іншими базами АСАП. Керівник ротації також відповідає за персонал - набір, навчання. Товариші по службі кажуть, що у неї тут найважливіша роль. Ромашка тут вирішує, що можна, що не можна, у кого які повноваження, де вони починаються і де закінчуються. На ній вся взаємодія з медслужбами, з Комбат, з комбригом, з волонтерами та громадськими. Ну і, звичайно, вона - парамедик.
- Розкажи про службу парамедиків, як вона побудована. Як вона працює?
Ромашка: - Парамедики - це добровільна, волонтерська служба. Почалося з того, що в 14-му році волонтери-медики просто приїжджали на фронт на своїх машинах і вивозили поранених. Пізніше стали створюватися громадські об'єднання зі своєю структурою, налагодженою взаємодією між собою і армійськими частинами. Наприклад АСАП офіційно включений в систему евакуації Міністерства оборони.
У нашій організації кожен відповідає за свій напрямок. Одні займаються машинами, заправкою, ремонтом. За взаємодію відповідає координаційний центр. Є ті, хто займаються підбором персоналу. У нашій групі персонал підбираю я і Люда (сестра Тані, теж парамедик, зараз на ротації. - Ред.) Ми беремо людей для себе, тих, з якими будемо безпосередньо працювати.
Обов'язкове проходження підготовки за програмою Тссс (керівництва з надання долікарської допомоги в бойових умовах). Таку підготовку ми проходимо постійно, тому що техніки надання першої допомоги постійно змінюються.
Наприклад раніше при транспортуванні з накладеним джгутом ми періодично попускали його - тепер не попускаємо. Якщо раніше при пораненні в живіт і випаданні анатомії ми накладали вологу тканину, потім зверху накладали поліетилен, то зараз вже не накладаємо поліетилен і навіть просто не змочуємо. Ми беремо досвід НАТО: виявляється дуже часто відбувається так, що люди вмирають або стають інвалідами від гіпотермії. У нього і так крововтрата, а якщо змочувати, особливо в холодну пору - вони просто замерзають. Дуже важко відновити потім циркуляцію крові. І постало питання - що краще? Обрізати частину стравоходу, - кишок, грубо кажучи, або ж він помре від гіпотермії. І зробили висновок, що краще вирізати частину кишок. Але знову ж таки потрібно враховувати - яка температура і скільки їхати.
Все це називається долікарським наданням допомоги. Це те, що може зробити людина, не навчаючись в медичних закладах. У зоні бойових дій є своя специфіка, але в принципі з цими навичками можна надати допомогу навіть в цивільному житті.
У мене був випадок - я їхала з Борисполя і побачила велику ДТП. Швидкої ще не було, я зупинилася і зробила, що змогла. Одній людині неможливо було вже надати допомогу, а іншим так, володіючи цими знаннями я могла надати першу допомогу.
- Звідки техніка, машини, рації?
- Рації дало Міністерство оборони, військові. Машини всі волонтерські та ремонтуються і заправляються вони виключно на пожертвування. Мало того, медикаменти теж за пожертвувані кошти. Тобто все це від народу.
- Виходить, за великим рахунком, - це народна служба.
- Виходить, що так. Вони нас найняли, і вони нас фінансують.
- Ви надаєте першу допомогу, лікуєте військових, лікуєте цивільних, які, фактично, залишилися не потрібні нікому, тому що вони тут в невизначеному статусі.
- По-перше, незрозумілий статус, по-друге цивільні служби сюди виїхати не можуть. Швидку вони викликати, звичайно, можуть, але вона сюди не поїде.
Надходить повідомлення: місцевий житель наступив на осколок - відкрита рана, нагноєння. Медик з позивним Доктор виїжджає на місце, обробляє рану, накладає пов'язку.
- Розкажи про стандартний, середньостатистичний день парамедика.
- Це важко пояснити. Він такий різний. Для початку потрібно сказати, що п'ять днів в тиждень у нас йде прийом цивільних. Причому хтось виїжджає вести прийом на місці.
Розповім про один день. Зранку поїхали по ВОПам (взводний опорний пункт), РОПам (ротний опорний пункт) другого батальйону, подивитися, що з дорогами, подивитися хворих. Ще раз проговорити шляхи евакуації, якщо доведеться їх витягати прямо з ВОПа.
- Я зрозумів що ви весь час уточнюєте шляхи евакуації, тобто ситуація весь час змінюється?
- Так, виникають нові вопи, кожен раз ми ситуацію уточнюємо. Змінюється склад ВОПів - Ропів - з ними потрібно узгоджувати: як, що.
У нашій роботі є три ступеня небезпеки. У разі нормальної роботи, як зараз, ми забираємо поранених з точки евакуації, куди нам вивозять самі хлопці. Друге - коли ми виходимо прямо на вопи, ропи, коли йдуть бої такі, що вони не можуть відірватися від виконання своїх прямих обов'язків. І тоді ми самі туди виходимо, і першу допомогу в "червоній" зоні надаємо ми. Наприклад, самі накладаємо джгут, виносимо з позиції, вантажимо на джип і перевозимо до реанімобіля, де боєць уже не просто транспортується, а стабілізується на ходу. І є випадки, коли поранених нам привозять вже сюди, на нашу базу. Але це буває рідко. Як правило військові медики хочуть, щоб ми під'їжджали якомога ближче і брали поранених з машин, які приходять з передка, тобто перевантажують на нас, ми тут-таки проводимо стабілізацію і веземо його в госпіталь.
І ось ми поїхали, на вопи, ропи, оцінили ситуацію, поговорили з людьми. Зв'язалися з командирами різних батальйонів, домовилися про спільні дії, тому що в ході поїздок ми знайшли дорогу, про яку вони не знали. Ми дивилися можливості для евакуації і знайшли відносно безпечну дорогу для вивезення поранених іншого батальйону, який знаходиться вище. Коли ми їздили до них, ми постійно були під обстрілом. Після чергового обстрілу ми розуміємо, що є дірка між батальйонами. Вони цю дірку закрили і далі все стало добре.
Приїхали назад. Машини можуть бути ще десь по господарству, в роз'їздах. Вдень передають повідомлення, що є поранений. Забрали його, повезли в госпіталь.
Повернулися назад. Протягом дня ми можемо робити перевезення хворих і поранених між госпіталями. Як правило, щодня ми вивозимо хворих-соматика, будь-то цивільні або військові. Це запущені хворі - наприклад панкреатит, запущена виразка, хворі спини, зуби. Всіх їх ми вивозимо в госпіталі і в залежності від ситуації або привозимо назад, або кладемо в стаціонар. Мало комунікації між госпіталями - це теж лягає на нас.
О 18 годині, як правило, машини на базі. Включена рація, і ми знаходимося в стані чергування. І ось так цілий день - ти щось робиш, рухаєш. Це така рутина, але без неї ми багато чого не змогли б зробити.
Але день парамедика дуже не схожий один на одного. Навіть тижні дуже різняться. Минулого тижня були такі сильні обстріли, що ми практично не займалися більше нічим, крім вивезення поранених. Всі були настільки втомленими. Возили двома бригадами кілька днів. Коли це закінчилося, ми просто впали і півдня лежали. Потім встали і поїхали соматика вивозити. А потім знову нас викликали - вертушка прилетіла, і потрібно було з одного госпіталю привезти прооперованого пораненого. Потім подзвонили і сказали, що взяли в полон російських офіцерів і їх теж потрібно було відвезти на госпіталь цією ж вертушкою. Військові сказали - ми не станемо цього робити, інакше пристрелимо. Ми теж сказали, що не зможемо чисто психологічно. Але, врешті-решт, все-таки відвезли одного пораненого полоненого офіцера на вертушку.
А ще можу описати ті емоції. Везли пораненого, 23 роки. Відірвало руку і ногу. Везла Печенька (ще один парамедик з команди Ромашки), якій теж 23 роки. Поки везли, всю дорогу слухали від нього "застрельте мене, приспіть мене, я жити не буду". Емоції ... Емоції потім. Треба було вивезти його. А після цього довелося вивозити цього полоненого офіцера РФ. А потім цього хлопчика і цього офіцера разом відправляли однією вертушкою. Я спокійно зараз говорю. А тоді це був просто розрив ...
Я згадую цього пораненого офіцера РФ - йому було стільки ж років, скільки тому хлопчику, якого ми разом з ними везли. І на питання "Навіщо ти сюди прийшов?" він не міг нічого сказати. У них було троє офіцерів взятих в полон. Один помер відразу від поранення, другого не довезли до госпіталю, він помер. А цього довезли, у нього були посічені ноги.
В той же день, годин через 8, везли ще одного пораненого, якому відірвало кисть руки, множинні осколкові поранення. У людини це рука робоча, він будівельник (Ромашка затинається, ком підступає до горла. - Ред.). Емоції. Він будівельник. Всю дорогу просив - пристрель мене, Ромашка, я все одно жити не буду. Я не зможу годувати дітей і дружину.
Це все було протягом минулого тижня. Тиждень може бути таким, може бути і іншим.
При цьому продовжуємо займатися хоча б мінімальним інструктажем військових. Тому що, на жаль, на передовій джгути навчилися накладати, а з усім іншим погано. Наприклад, поранення в спину, ймовірно, що це пневмоторакс. Просто перев'язують, замість того, щоб закрити наліпкою, оклюзійною пов'язкою, або чимось замінюють - просто бинтом. Це не працює - починає розвиватися напружений пневмоторакс. Постійно доводиться, хоча б раз на тиждень, їздити і оновлювати знання солдатів, тому що все дуже швидко забувається, навіть накладення джгута.
- Розкажи щось таке, що особливо запам'яталося, вразило, приголомшило.
- Вразило? Можу розповісти. Тільки це нікому не сподобається. Привозить наш доктор поранених в госпіталь. У бійця крововтрата вже літр-півтора крові, а йому кажуть, - бачите, ми людей оформляємо? Соматика, тобто терапевтичних хворих. Оформимо, потім приймемо вашого пораненого. Це військовий госпіталь. Вразило.
Або коли хлопців з передка привозиш, а тобі кажуть: "Ви їх що, помити не могли?" Це теж кажуть у військовому госпіталі. Це найбільше вражає. Є госпіталь, куди ми привозимо важких поранених. Ми вже під'їжджаємо - і незалежно від того, в який час доби - вся бригада вже чекає, приймають і тут-же починають оперувати. І є інший госпіталь, де потрібно тяжко пораненого піднімати на третій поверх, бо всі сплять.
- Чому таке відбувається?
- Не знаю. Напевно, тому що в одному госпіталі зібрали вмотивованих лікарів, а в іншому госпіталі мобілізованих, яким "по барабану", тому що їх родич не був там, на передку. Може тому. Може тому з'явилася така думка - я вчора випросила дозволу у начмеда АТО, щоб лікарів з цього госпіталю в примусовому порядку вивозити на передок на пару діб. І він дозволив це робити. Тому що поки людина це не відчує на своїй шкурі, не зрозуміє.
За час розмови Ромашка відволікається на переговори по раціях, яких при ній дві, і по двох телефонах. Викликають, повідомляють про проблеми - Ромашка реагує, направляє бригади або просто з'ясовує поточну ситуацію на місцях - питає про соматиків, контужених.
- Самі парамедики часто отримують поранення, травми. Хто-небудь загинув?
- Загиблих, на щастя, немає. Практично всі контужені. Було кілька гострих прикладів. Наприклад, коли Печеньку під Майорськом поранило осколками. Потім коли диверсійні дії проводилися проти наших автомобілів - автомобілі потрапляли в підставні аварії. Безпосередньо машини обстрілювали. А так - ну обстріляли ... Так це часто у нас буває. Без наслідків - ну без наслідків і слава Богу.
У мене було осколкове поранення, контузія була. Не дуже серйозні. Поранення не вибивали з ладу - зашили, замотали і пішов працювати. Полювання на медиків йде постійно. Тим більше, вони знають всі наші машини, навіть ті, які не виглядають, як медичні. Ось так.
- Давай поговоримо про людей, які тут служать.
- Вони не служать, вони у відпустці (Сміється. - Ред.). Хто відпустку взяв, хто відгули взяв. У кого канікули.
Броміка - студент-медик, який вже другий рік приїздить в АТО медиком-добровольцем. Є ще Назар. Теж студент, четвертий курс медуніверситету. Він зовсім недавно. Адже ми кругом кричимо: "Рятуйте, нам потрібні медики, парамедики!" - Ось Бромік його і витягнув. Він зрадів і приїхав сюди. Доктор - професійний лікар - хірург, анестезіолог. Печенька і Христинка - це дівчатка-парамедики. Христина в свою відпустку і в відгули приїжджає. Печенька на канікулах теж приїжджає по можливості. Це дівчина, якій 23 роки і яка вже пройшла бойове хрещення, була поранена і контужена під час одного з виїздів. Всі люди, до речі, з дуже високим інтелектом. Печенька зараз вступила до аспірантури. Христинка викладає в університеті.
Ще у нас є водії: Вадим з Білорусії. Давно на війні і зараз намагається бути корисний як тільки може. Толик - айтішник, працює за фахом один тиждень на місяць. Решту часу приїжджає сюди і працює звичайним водієм. І Олег. У Олега своя фірма в Дніпропетровську - людина творча, у нього магазини з продажу всілякого роду музичних няшок і, в той же час, ось такий якийсь внутрішній клуб. Люди всі дуже цікаві, непрості. Приїжджають сюди, тут працюють за просто так, за велінням душі.
Є ще медики з ВСУ. Санта, Саша, Наташа - нам дали їх на зміцнення від бригади. Поставили поруч з нами т.зв. стабілізаційний пункт. Він на сьогоднішній день не задіяний повністю, а так як мені не вистачало людей, я вирішила їх використовувати в своїх цілях, на що вони дуже зраділи, і "почали використовуватися" (сміється).
-Скільки Днів в середньому тут працюють добровольці?
- Дуже по-різному, так як парамедики беруть відгули за свій рахунок або використовують відпустку. Хтось може на 10 днів приїхати, потім поїде і приїде знову на 10 днів. Хто на 2 тижні, на місяць. Деякі можуть на два, на три місяці. Регулярність теж різна. Я і Люда, яка мене змінює, ми їздимо через місяць. Доктор на 3 місяці бере всього пару днів вихідних і знову на три місяці приїжджає.
Хотілося б мати більш постійний склад. Він у нас є, але нерегулярний. Ось на цей час, коли постійний склад їздити не може з якихось причин, ми набираємо людей з розрахунку, що вони теж будуть працювати регулярно. Є дуже багато теоретиків, ми їх просто беремо стажерами. Пару виїздів - і відразу видно людина зможе працювати чи ні. Коли в перший раз бачиш пораненого в тяжкому стані - це шок. Психологічно далеко не кожен зможе цим займатися: ступор, розгубленість, жалість - забуваєш все, що потрібно робити. Це стресова ситуація навіть для тих, хто працює відносно давно.
А ще, коли везеш пораненого, береш на себе відповідальність - ти повинен довезти його живим. І хоча є відпрацьовані протоколи - брати на себе відповідальність досить складно.
- Як потрапила в парамедики, в службу?
- Дуже хотіла, шукала можливість бути корисною і не просто десь, а в зоні бойових зіткнень. В силу того, що я хотіла залишитися цивільною, відразу бачила для себе цей напрямок - допомога пораненим. Побачила, що організовується служба Медкорпусу. На той момент у мене вже були навички першої медичної допомоги, проходила тренінг в госпітальєрів, паралельно займалася в Українському Легіоні.
- Скільки ще плануєш цим займатися?
- Поки війна закінчиться. Неправильно, - осіклася Таня. - До перемоги. Перше - хто як не ми. Друге - до перемоги.
- Якщо це розтягнеться? Припускають, що це може затягнутися на роки, ось така незрозуміла війна, гібридна.
- Повзуча ... Поки будуть сили, напевно. Саме в зв'язку з тим, що вона така незрозуміла, повзуча, люди забувають про те, що у нас дійсно йде війна. І якщо є поранені й убиті, то, напевно, ми тут потрібні. І якщо я звідси піду і підуть всі, хто зараз тут ... Ми вигораємо, ми шалено втомлюємося від цього всього. Але хто тоді буде ними займатися? Вони повинні будуть вмирати там, де їх поранило? У мене просто немає відповіді на це питання, тому що я не розумію, якщо ми звідси підемо, хто цим буде займатися.
Таня замислюється.
Хіба що знайду собі на зміну когось, тоді повернуся. Назавжди в мирне життя, а не на місяць (сміється).
- Таку ж мотивовану людину.
- Так, тільки щоб такі мотивовані були, потрібно, щоб говорили про те, що війна йде. Як би ми не говорили, що б ми не хотіли, а вона все одно йде. І це повноцінна війна. У нас в місяць вивозиться від 92 до 164 чоловік поранених тільки з нашого сектора. Напевно, це війна. Якщо б у нас було 1-2 поранених, 5-10, то, можливо, можна було б говорити що це щось інше.
Так, зараз це не Дебальцеве і не Іловайськ. Але хто гарантований від нових Дебальцеве і Іловайська?
Євген Сильверстов, для "Цензор.НЕТ"
