Нотатки атовця. Частина третя, глава друга. Бойова частина в секторі

Продовжуємо цикл публікацій нотаток легіонера, позивний "Грім". Вони наявно демонструють, що реформами у ЗСУ, ще й не пахло. Це холодний душ на контрасті з яскравим парадом на День Незалежності, який ми спостерігали, та від якого я особисто у захваті.

Ми чудово розуміємо, що частини бувають різні, командири бувають різні, але середня температура по лікарні, нажаль, ще дуже далеко від нормальної. Подальші публікації вам наочно покажуть, чому на 3-му році війни ми (Український Легіон) досі вважаємо, що чоловікам краще проходити підготовку в нас та не сподіватися на учєбку ЗСУ чи НГУ, та чому Україні, як повітря, потрібна дієва територіальна оборона.

(Редакція)

Можливо це заключний, сумний пост про армію. Після нього всі, хто ще не служив, не візьмуть повістку, суїцидніки повісяться, комбати застреляться, комп зависне а начальник ВСП Мелітопольського району вдавиться віджатим у армійців тушняком.

Їдемо в сектор.

Протягом декількох днів бригада збирає майно, вантажить на свій транспорт і вирушає на "станцію погрузки".
В день від'їзду побили розрахунок іншої гармати нашого взводу. Вони напилися і дехто почав нам розповідати, що ми не такі і взагалі у когось там зачіска неправильна. Тому весь процес збору і погрузки майна і аж до станції, довелося слухати п'яні розмови про те, які ми козли і що вони нас всіх перестріляють в секторі.

Командир цього розрахунку помер потім від алкоголю. Вискочив в броніку по тривозі випивший і серце стало. Те ж саме сталося з майором за день до його дембеля. Ще один прикрий випадок - перевели від нас в піхоту двох солдат. Один іншого застрелив з автомата в бліндажі по п'яні. В надзвичайних новинах сказали що снайпер.

Як вже зазначав, режим секретності командування зберігає навіть глибоко в тилу. Тому переміщення відбулося знову вночі.
На станції техніку запхали на платформи. Особовий склад чекає плацкартні вагони. Все це дуже довгий процес, тому, що військо не приносить особливих прибутків Укрзалізниці. Тому військові їдуть тоді, коли біль нікому не потрібно їхати.

Тут можна описати момент - залізли в вагон, розмістилися, починаємо рух. Дружній підрозділ лишається на пероні.
- Ха! Пока артдивізіон!!!
Годину то їдемо, то стоїмо, знов їдемо. Під'їжджаємо до станції.
- О! Привіт артдивізіон!
За кондиціонер не кажу. З вікнами стандартна ситуація. Всі мокрі, спітнілі, брудні, липкі і п'яні. Дихати немає чим. Режим руху такий самий. В основному стоїмо. Скільки їхали не пам'ятаю. Дуже довго. П'яний сержант вночі вирішив "покращити" вагон і додав свіжого повітря розбивши рукою скло в тамбурі. Ну, разом і вену собі розрізав. Комдів (командир дивізіону) з медиком рятували.

Приїхали. З Запорізької області своїм ходом. В минулій частині була фотка - камаз з барахлом, зверху ми, позаду гармата.
Їдемо все ок. Почали нервувати коли проїхали знак "Донецька обл".

Можна було б не нервувати та ми не знали. Особовий склад в ЗСУ прийнято перевозити як баранів. Те саме стосується бойових наказів. Немає такого як в Статуті - завдання, підрозділ зліва- зправа-доданий, рубежі, дальності, сигнали оповіщення, зв'язок, порядок дій, застосування вогневих засобів. Я взагалі сумніваюсь, що хтось з офіцерів 56ї бригади його читав. Все відбувається так - тривога - комбат (командир батареї) направляюча машина, решта за ним. Мєхводи карту не бачили, як і командири гармат. Ще відволічуся.

За рік в секторі, командирів гармат один раз, оранжевим камазом -), вивезли на рекогносцировку. В кабіні комдів, комбат і воділа. В кузові всі командири і навідники. Зупиняємося, відкриває двері комбат:
- це перший рубіж. Перша батарея направо, друга наліво.
Двері закрив, поїхали далі. Я встиг зробити замальовки перших двох рубежів. Решту п'ять, навіть не зрозумів в якому вони напрямку. Наближаємося камазом до "нульовки". Попереду бліндажі і траншеї. Комдів вилазить:
- о, тут нікого нема;
я:
- Як нема? Оно хтось в бліндаж зайшов;
- Да? Хто зі мною, тре з ними переговорити?

Так от, в'їхали в Донецьку область.
Я набоїв не отримав бо не вистачило. Взяв магазин у товариша. Всі на стрьомі, патрони по досилали, пильнують. Населення більш-менш привітне. Діти машуть, один чоловік, в кузов хлопцям, відро картоплі висипав.
Як стало темнішати ми вже наближалися до місця. Нам на зустріч виходила бригада. Як тоді здалося - виходить багато техніки а заходить значно меньше. На горизонті прямо і зліва червоне зарево, чутно кулеметні черги. Підрозділ зайшов в лісок на ночівлю. Вночі чергували біля техніки. На ранок мій навідник знайшов два магазини, загублені кимсь з аватарів. Віддав мені, каже: - ти не отримав, нехай побудуть, потім віддамо як шукатиме. У всіх легкий мандраж. Куди їдемо, як і що там буде? Цієї ночі, кажуть, зайдемо на остаточне місце. Перед виходом викликали отримати магазини. Про "аватарські" геть забув, не до того було.

І це був мій "зальот".

Вже на місці одразу заступили в караул. На другий чи третій день шикування. Приїхав начальник артилерії. Я щойно змінився. Пошикувалися.
Команда : - зброю і боєприпаси до огляду!
Дістаю магазини і :
- ОППА!
У всіх чотири а у мене шість. Обертаюсь до навідника:
- Твої?
- Ні, це ж ті... памятаєш?
Ще гірше все стало коли нач арти виявив нестачу одного набою.
Кажу з серйозним виглядом:
- В патронніку.
І тут почався ор. Не на мене, на офіцерів. Комдів відбивався як міг. -)
Шкода, але що сталося, те сталося.

Жили на закинутій фермі біля техніки і боєприпасів. Як писав в минулій частині, керівництво навіть в секторі зберігло свою любов до красівого. Знов техніка і боєприпаси, все зберігається разом. І так воно там і було цілий рік, поки в серпні не лягли поряд ворожі снаряди. Це подіяло на командирів і вони згадали, що не в "странє прінцес, гдє разрєшено только красівоє" а на війні.

Почали рити бліндажі.

На отриману премію, ще в Миколаєві купили собі молоток, сокиру, великий ліхтар і що саме важливе кайло. Також були придбані за власний рахунок відра і цемент. Родичі та знайомі прислали рукавиць і скоби. Пізніше мій снарядний отримав з дому бензопилку а замковий домовився на фірмі за 10 шт. твердопаливних котлів і дсп для обшивки бліндажа зсередини. Вирили на глибину лопати і подумали, а чи не повинні нам давати якусь техніку. Перетерли з комдівом, той пообіцяв. За тиждень приїхав екскаватор. Ми дуже раділи і думали - "канєц нашим страданіям і разочєрованіям".

Але виявилося що не все так просто. Верхній шар ґрунту м'який а знизу навпаки. Тож заглибившись на ковш, екскаватор починає сповзати в яму. Крім того, він нам ще й нарив котлован який за формою не відповідає намальованій мною, погодженій розрахунком і затвердженій комбатом схемі. Довелося екскаватор прогнати і робити й далі руками. Ліс на перекриття нам ЗСУ не давали централізовано. Командири домовилися з місцевим лісництвом де дивізіону дозволили різати горілий ліс. Це акація діаметром до 15 см.

В цей період з'явилося відео в інеті де видно, як солдати ріжуть ліс і продають наліво.

Проблему з перекриттям вирішили надибавши в парі кілометрів ще одну закинуту ферму. Взяли ЗІЛка і натягали металеві швелера. Наступна група яка також приїхала за будматеріалом наштовхнулася на спротив місцевих. Спершу розібрались пригрозивши автоматом. Пізніше там вже був наряд ментів. Однак, до кінця року ферму розібрали повністю.

Один боєць домовився за ліс. Якщо не помиляюсь за 12 кубів. Поїхав під Фастів, взяв тягач, відвіз на пилораму і армійськими машинами доставив в сектор. Щоправда дивізіон отримав, якщо не помиляюсь 4 куба. Де ділося інше невідомо. Але й цей нам видавали зі складу. Ще й не на будь-які потреби. Тобто відхоже місце з цих матеріаліа будувати було заборонено.

З 10 твердопаливних котлів доїхало 8ім. І їх одразу поставили на баланс бригади.

Зайшли в сектор в вересні, на початку жовтня заселились в бліндажі. Ще за місяць - півтора закінчили заготівлю дров на зиму. Ще через місяць нам привезли нормальну сосну на перекриття і опалення. І возили аж до літа.

Здається, наприкінці вересня водії отримали тягачі.

Нагадаю. Раніше на 12ть гармат у нас були КАМАЗи. На ширлані нам привезли сім "калічних" УРАЛів. В секторі у нас забрали 5 УРАЛів, самих кращих, доведених мєхводами до ума. Залишили два які гірші. Замість уралів дали шість МТЛБшек. На другу батарею прийшли АТСки (артилерійський тягач середній). Коли начальник артилерії сектора заїхав до нас, то побачивши їх сказав:
- Що це за хєрня? Я таке вперше бачу.
Це не штатна, застаріла машина. Головний недолік - не призначений для нашої гармати фаркоп. Він не дозволяє розрахунку максимально швидко перевести гармату з похідного положення в бойове. Тобто якщо батарею застосовувати як було заплановано - в якості протитанкового резерву, то вона може бути знищена не зробивши жодного пострілу.
Дві людини висять на стволі, дві тримають станіни, одна попадає у фаркоп а командир знаками показує водію - "трішечки вперед" а тепер "трішечки назад".
Техніка була наполовину робоча, зі згнившими бортами. Все це ремонтувалося, мінялося і фарбувалося в секторі!!!
Стан МТЛБ був не кращій.

Зате комбрігу техніка дуже сподобалася. Заїхав випробувати. Вийшла робоча машина. З'їхала до середени пагорба вниз і заглохла. Завелась. До середини пагорба вгору - аналогічно. Розвернулися. Знизу на гору комбріг виліз сам. За ним виїхала АТСка. Висновок комбріга:
- Тєхніка ахуєнная!

Чим же вона така гарна? А тим що жере 100л соляри і 10 л масла. А ще головний плюс - спідометр можна накрутити вручну. Що і робилося.

В кінці жовтня, поїхав у відрядження на полігон на три дні. Навчати, якщо не помиляюсь 21й бат. Їм різко в секторі дали "Рапіри". Нас привезли, кажуть:
- Поживіть тут в закинутому бліндажі. Ось вам буржуйка без труби. Завтра знайдемо трубу, привеземо.
З нами цілий капітан, не знайомий.
Кажу:
- Дозвольте взяти УРАЛа поїхати набрати води, пошукати трубу до буржуйки. Ну і в магазин людям треба. Треба купити м-м-м сигарет;
Пустив. Заїхали першим ділом в магазин звичайно, скупилися. Питаємо:
- Де тут трубу можна взяти?
Відправили нас до тракторної бригади. Взяв бійця і кришку від буржуйки. Підхожу до мужиків. Повели в цех. Знайшли трубу але не підходить діаметр. Пішли до зварника. Той відрізав кільце, доварив і віддав нам перехідник. З нас нічого не взяли.
Далі за воду питаємо.
Кажуть: - на пожежній станції, там технічний басейн.
Приїхали. Чергова набрала директора, отримала дозвіл.
Повернулися вчасно як і обіцяли за дві години. Капітан в шоці. Каже:
- думав ви лише горілки привезете.
Нормальний мужик виявився. Спершу ходив бухав десь на ничку в бліндажі.
А потім сам каже до водія :
- візьміть урала, зматайтесь;
- так немає палива на зворотню дорогу;
- привезуть, де вони дінуться.

Вхід в бліндаж завісили, буржуйку встановили. Трубу нам привезли через три дні. А забрали людей через тиждень. Капітан і ще двоє залишились охороняти гармати і пробули там місяць. Я регулярно ходив до комбата і питав коли їх заберуть.
Відповідь приблизно така:
- скоро, соляри нема. Та їм там нормально, чого ти?

Підготовка в секторі така сама як і на полігоні.
Спускалися в балку, ловили рибу, грали в м'яч. Якщо в парку на техніці то "так кипіла робота", що до обіду пачка цигарок уходила.
Чистили гармату.
Я думав що за рік з щітки банника нічого не лишиться. Жартували, що у нас калібр вже не 100 а 150мм. В усіх незрозумілих ситуаціях йди чистити пушку. -)
Зі станом такої підготовки тяжко було миритися, тож я доколупував спершу комбата, потім комдіва. В березні тактику і медицину включили в план підготовки.

Почалися стрільби. Це через п'ять місяців перебування в секторі. Щотижня один раз зі стрілецької зброї, один раз з гармат із вкладними стволами. Моя гармата навідріз відмовлялася стріляти 14мм. Два рази ми мучились, розбирали її і ремонтували. Потім я свою просто не давав на стрільби.

Часто проходило заняття на тему "стрільба з закритої вогневої позиції". Цікаво те, що по-перше ці гармати для такої стрільби ніхто не використовує (як мені пояснили офіцери) бо не ефективно. Для цього є гаубиці. По-друге якщо гармати нашої батареї навести на бусоль, то вони дивляться в різних напрямках. Моя наприклад на нульових установках дивиться в землю. Щоб це виправити потрібен артилерійський квадрант, якого немає. Був китайський але розбився при переїзді. А на сусідній гарматі немає рівнів, то ж нульові установки навіть виставити неможливо.

З ГСМ вічна проблема. Для БРДМів батареї керованих ракет бензину немає, а для НИВИ начальника артилерії є.
З офіцерів артилеристів було троє. Один - той майор що помер. Один дідуган-аватар із позивним чи-то "капчоний" чи-то "пальоний". Він на полігоні під час пострілу проходив перед стволом -)) трохи його пороховими газами обсмалило -)). Третій майор - нач штаба. толковий мужик.

В ЗСУ за ВОС мало хто служить. У нас в протитанковому були і танкісти і мінометники, розвідники, АЙДАРівець, ВДВшник. ВДВшник, до речі з АК весь магазин в мішень на 50ти метрах вкладав, а служив у взводі управління який крім як чергувати на КП більш нічим не займався.
Завдання взводу управління - вийти на місцевість, відмітити позиції, поміряти дальності, намалювати карти вогню. Але фактично він не використовується. Ми комдіву казали:
- ось розвідники, штурмовики, вдв-шники. Дозвольте вийдемо підготуємо, крти намалюємо і тд.
Нуль реакції.
Взагалі в ЗСУ ти нікому не потрібен зі своїми знаннями. Нікого це не цікавить. Будь-яку ініціативу дуже тяжко реалізувати і навіть взагалі донести. Комдів спершу здавався нормальним дядьком. Ти йому кажеш а він слухає, киває, погоджується. А на виході нуль.

На полігоні вмовляли:
- одягніть піксєльку, зайдете в сектор будете ходити в чому хочете.
Насправді, в секторі почали жорстко вимагати. Заборонено було носити громадянські речі. Наприклад мій мєхвод отримав люлєй від начальника артилерії за флісову кофту червоного кольору. ЇЇ до речі, волонтери привезли.

Повадилися до нас ходити в бліндаж. Ми його зробили своїми силами і за свої гроші. А до нас ходять всякі, то те заховай,то те не можна, то бірки з номерами автоматів і прізвищами повісь, то перелік мешканців з номерами телефонів, схему намалюй і хто де спить не забудь. Головне порушення - наявність домашньої консервації а основне зло - сало. Готувати щось крім чаю - заборонено. А далі ще краще - здайте весь інструмент, призначте нач склада, нехай наліпить бірочки, де чиє, і видає за потреби. Пофарбуйте лопати а весною ще й буржуйки. -)) Автор цих шедеврів - начальник артилерії Сан-Санич і комдів в нього на подпєвках. Консервація вилітала з бліндажів, салати й т.ін.

Так ;). І салати були. Село в 100 метрах, вода, світло. Не погані умови. На столовці їли один раз на день. Не хотілося. Наряд постійно п'яний. Раз бачив картину як нач штаба кидав в п'яного повара рибою, зі словами:

- риба, блядь, сирая!

Сан-Санич потім перевівся в іншу бригаду. На його місце прийшов Сергій - Сергійович. Виглядає як наркоман зі стажем. Доколупався до бійців, чого не в жовтих бєрцах? Це в +40. І чому ми не купуємо "знакі разлічія" і кокарди за свої гроші?
Ще цікаво, що в бригаді офіцерів не ставлять на посади. Оформлюють як ТВО і платять як сержантам.
Згідно чуток, інфа не перевірена звісно, станом на серпень 2016р., в бригаді з 7 танків робочих було 2, з 9и гаубиць робочих 6.
Є точна інфа. З двох батарей мого дивізіону (12 гармат), вийти за тривогою могло лише 5ть. З урахуванням стану тягачів, на рубежі відкриття вогню могла дійти трохи менша кількість. В батареї керованих ракет, знаю лише за один взвод, на нульовці стояло три машини. З них одна не робоча. На інших ракети 111 і 113. Перші вилітають через одну, дають осічку. Інші, фактично не керовані. Аж до того, що ракета може розвернутися і полетіти у зворотньому напрямку.

Після демобілізації 4ої хвилі, почало не вистачати людей. Дивізіон хотіли розкидати в піхоту і артилерію. Хлопці з батареї на нульовці розповідали наступне:
- лінію в 2 км тримають по 12 чоловік. З озброєння АКСУ і по дві гранати. За їжею ходять перебіжками за 800 метрів. Один набирає на всіх у тому числі і воду. Помитися відповідно не реально. Хлопці жовто-сірого кольору як стіна.

Сєпари підходять на 3 метри. На тижні зайшли, двох зарізали одного поранили, забрали кулемет. З мого підрозділу заіхали туди 4 чоловіки і офіцер. Ті були нереально раді. Їхній старшина офіцера в окопі бачить перший раз за рік. Гранатомети не дають. З зенітних установок познімали стволи. Наказ такий прийшов.
Після обстрілу пошкоджена машина яка стояла за нульовкою. Подзвонив командир, поставив задачу відновити. За особовий склад не питав.

А що ж зараз, коли п'ята звільнилася? Лишилося шість офіцерів і стільки ж солдат. Тепер нач штаба, цілий майор, на нульовці біля БРДМа. Кажуть ще одну бригаду в сектор завели, аналогічно укомплектовану.

Ще що додати - перевозять як бидло, ставлення таке ж, погрузка-розгрузка боєприпасів, роботи по облаштуванню складів і саме принизливе - прибирати штаб в Маріуполі. Частина офіцерів потребує перевірки СБУ. Одному майдан не подобається, у другого син за сєпарів воює, а комдів Крим сильно жаліє (родичи в нього там). Продукти вивозяться, продаються, ГСМ списується.

З демобілізацією ще була проблема. Ми кажемо - ми п'ята хвиля а вони - ні, ви шоста. Але те у порівнянні зі всім іншим фігня.
За весь час отримав три листи - відповіді від Мін.Оборони, один від РВКі один від Каб.Міна.

Дякую всім хто дочитав, далі може й буде...

Поки коментарів немає

Коментувати